Шутки НАШЕГО юмора

Прелесть незамутненого суржика
Про ізвращьонцов.

Був у Київі один такий геть жуткий ізвращьонець, хоча, як потом з’ясувалося, це був професіональний професор, причому медицинських наук. І що характерно, його оті особливості медицини, як науки, навсігда довели до пагубної крайності. Бо він так в совіршенстві знав і ізучив людське тіло до такой стєпіні, що воно вже його давно перестало інтєрисувать як мужчину.

І от послі чого він почина ловіть себе на тому, що в нього образувалися дикі жиланія до тих тіл, які він ізучав, ріжучи ці трупи вслєдствії свойой роботи в моргу. І шо це вліченіє він не міг нічим іншим побороть, поскольки лічно убідівся:
— Що ті тіла беззащитні, а особинно не можуть самі нікому нічого розказать, даже якби хто й захотів послушать.

І настолько це його убіділо, що він почина переконувати себе:
— Раз тіло мертве, то ніхто вже нічого йому не може зробити ні поганого, ні хорошого, і, словом, ніякого.
Тім боліє, що він у своїх связях із ними не прибігає к неєстєствєнним, ізвращонним методам удовольствія, а тільки ісключітєльно к єстєствінним, і, якби тіло було живе, то й не сопротівлялося б навстрєчу пожиланіям прохвесора, бо він був собою дуже красівий, акуратний і вєжлівий, що нравицця і живим жінкам, а не тільки мертвим.

І так мотівіруя себе неоднократно, він дійшов до такої межі предєла, яку й перейшов. В чому його надо понімать, бо для медиків цей процес отношенія к другому полу набагато простіший, ніж у нормальних людей, які в медиків ще не перетворились.

Но тут починається в Київі взагалі жутка історія. Деякі сторожі морга начинають во імя обогащенія, а не науки, допускать к охраняїмому об’єкту у віді мертвих жінок усіляких різноманітних живих дядів, які могли любити тільки ісключитєльно жінок такого спеціфіческого тіпа. Ні імєя к нім нікакого наукового інтєрєса, а тільки свої, сугубо лічні, ігоїстичні, ні до якої науки не относящі. Но оні прощиталися, бо там іногда чергували молоді медики-практіканти з начинающих студентів, які по причині своєї молодості і необразованості ще не встигли стати байдужими до всього людського й человєчеського, а продовжували бути нормальними, не ізвратівші свою совість наукой. І побачивши, на чому бесстижі сторожі, якім люди довірили своїх родних і блізкіх трупів, наживають грубі капітали, пользуясь необузданостью діких нравов нєкоторих неосознатєльних чоловіків, — умить підняли тривогу. Яка точно по причині того получила надліжащу гласность і кінчилася облавою по трупарні. Чим потрясли як свідєтілів, так і всі слідчі органи. Виновних, яких задіржалі просто на мєсті преступлєнія, усіх пересадовили, тіла похоронили, і, казалось, все це навік забуто. Но все діло в тому, що люди продолжалі помирати і їх нада було десь складірувать, і в морг приходило нове пополнєніє.

Тож нєкоторі научні сотрудніки морга, особливо женщини, почали задумувацця:
— А навіщо нашому прохвесору лічні ключі од моргу? Хоч він там і учить усіх інших людей на медиків путьом провєдєнія дослідів над неживими трупами, но, по-відімому, там ще є якась заковика.
“Бо гарний, ніким не женатий такий мужчина, не виражає ніякого інтереса до ще живих женщин і до іх лічно, як би то було положено по здоровью і возрасту, і кроми байдужості не має до них ніякої живої цікавості?”

Особливо їх цікавив той хвакт, що они понімалі:
— Шо ніякий нормальний мущщіна вообще не може посвятить жизнь на ізученіє мертвоти, якщо в нього до цього немає ізвращьоних наклонностєй; а будучи психічно здоровим, пішов би путьом медицини не в морг, а в в гінекологи.

От тут іменно, як на зло, привозять до них у морг одну ісключітєльной красоти усопшу. Прохвесор, як увідів її лічно, то аж заплакав з горя по нєй:
— Бо такой краси ніколи й серед живих не бачив і навіть серед тих, кого знімають на моди і в кіно.

Він ридав, і нада його понять — це ж день чи два, і сира земля назавжди похітіть її к собі безо всякого возврата і практичєской пользи. І тоді, гонімий подібними размишлєніями, він пронікає скритно в морг і давай ложицця рядушком красавиці, і давай начинать ласкать її і все інше, що він іще умів по состоянію свово здоровля. І так, по-відімому, це все од цього в нього почало добре получацця, що неожидано для них двох та красавиця взяла й ожила.

Такі случаї часто случаюцця, хоча й рідко. Коли вмєсто мертвого захороняють живий лєтаргічєський сон. От, к примєру, взять Гоголя, нашого пісатєля: взяли, не подумав, і захоронили живцем замість мертвого. А ожив він уже в гробі, під земльой, коли вже було пізно для нього й для літератури. Ожив сам, хоч його там ніхто й не ласкав, а коли потім його вийняли перезахоронить, то в ужасі побачили, що він лежить там, подібний своїм творам. Перевернувшися лицем донизу...

...Ну, звісна річ, коли вона внезапно і рєзко ожила і давай собі радувацця новій жизні, то наш прохвесор так спугався од усього цього що внезапно помер сам. Од чого наша красавиця почина озиратися, бачити і понімать, в якому вона жуткому для себе місці знаходицця. Од чого всього вона починає страшно лякатися і вибиратися звідти вон. І бігти вулицею додому, облачоная лиш в полноє отсутствіє одежи. І що її в той момент спасло, так це тільки те, що була глубока ніч і ніхто не бачив біжащу голу їйо, бо вона б могла нікуди в таком виді й не добігти без послєдствій.

Дома, придя в себе окончатільно, наша красавиця начина чьотко припоминать усі ті обстоятільства, які пробуділі її до життя, і її почина охоплювати страшний ужас, ко всіму проісходящому з ней у моргу. Що вона давай негайно бігти назад і шукати там мєжду трупами труп свойого прохвесора.
— Який оживив мене лічно, на що ні одна медицина ще не способна!

І тоді вона давай проізводіть над ним усе те, чого він не вспів у свойо врем’я проізвісті над ней.
І от за цьой попиткой вторічного оживлєнія вона й була застігнута сторожамі морга, привлічоннимі своєю бдітєльностью до неясного шуму, проізошедшего з того місця, з якого ніхто не шумів і шуміть не должен.

І вони давай визивать міліцію і давай проізводіть її арест, чим сильно прервалі усі нею роблені намагання по отношенію до прохвесора.
Вона, плача, намагається, ридая, пояснити їм усім щось. Міліція ж у свою чергу давай голосно сміятися просто в її прекрасне лице і давай не вєріть жодному її словові.
...І в єтот страшний міг прохвесор взяв і подав признаки жизні і встав.

По-відімому, дуже ніжні ласки цієї істоскованої по жизні красавіци сдєлалі над ним свойо дєло. Вийшло так, що це усе в совокупності — її нєжності і об’ятія вирвали його назавжди із об’ятій смерті, а також із обіймів льодяного холода, царівшого на цементному полу трупарні, і він встав навстрєчу жизні.

Коли міліція таке побачила, то довго не могла опомницця, аж поки не почала складати протокола. Общественность, дізнавшись це, — уся була вражена: кого вона просмотрєла в своїх рядах, яким виявився цей колєга і наконєц только у морзі виявив своє істинне лице, покривая там женські трупи, покривши увесь інший персонал незмиваємим позором.

...На суді цяя красавиця начина мєдлєнно понімать:
— Що цей єдінственний на землі для мене мужчина, що був способен полюбити мене навіть мертвою, зараз, покинув мене всю, уйдьот в тюрьму. Що, несмотря на свою ізвращонность, он мой спасітіль, бо інші усі медики, які мене лічили й ні один із них ізвращонцьом не був, однак живу в могилу загнали ні за що.

А він тут же плаче, питаясь убідіть суддів:
— Що на цей поступок мене штовхала не так іспорченость, як наука з судьбою.

Бачучи все проісходяще, наша красавиця ужаснулася од того, що те, що тільки що зародилось в її серці, може навіки обірватися. А нада сказати, що окроми красоти вона мала ще й вдівітєльний ум. І вона ним бистрінько сообразила, що нада дєлать.
— Я докажу, що всі свідєтілі, які могли б підтвердити його іспорчиность, давно мьортві й закопані, і допрос їх нічого не дасть. А я єдінствіна з них жива, і свідєтільствую, що в той період любові между ними усе було по згоді, і нехай хтось тепер докаже, що це не так.

І винен не професор, який здєлав її живою, а медіки, які, не змігши правильно лєчити красавицю, здєлали тим самим її мьортвою і мало її за це не похоронили.
І міліція, яка своєвремєнно констатірувала її живу як мертву, що, в совокупності узяте, є значитільно більшим приступлєнієм, ніж яке, як вони кажуть, совершав над нею научний сотруднік морга.

Суд подумав, взвєсів, і не став торгуватися з женщиной, возродівшей себе і його к жизні.

Отак судьба заступилася за любов і возлюблені вийшли на свободу, і ні в чому не винуваті.
За що вона його дуже довго любила, а він її, хоч вона вже й ніколи більше не була мьортвою.

Богдан Жолдак.